TCP/IP зародився в результаті досліджень, профінансованих Управлінням перспективних науково-дослідних розробок уряду США в 1970-х роках. Цей протокол був розроблений для того, щоб обчислювальні мережі дослідницьких центрів в усьому світі могли бути об'єднані у формі віртуальної «мережі мереж». Первісна мережа Інтернет була створена в результаті перетворення існуючого конгломерату обчислювальних мереж, за допомогою TCP/IP.
Стек протоколів TCP/IP (модель взаємодії відкритих систем DoD (Department of Defence)міністерства оборони США) ділиться на 4 рівні: прикладний (application), транспортний (transport),міжмережевий (internet) та рівень доступу до середовища передачі.
Прикладний рівень
Протоколи прикладного рівня TCP/IP визначають процедури організації взаємодії прикладних процесів різних мережевих комп'ютерів і форми подання інформації за такої взаємодії. За ознаками взаємодії прикладних процесів виділяють два типи прикладного програмного забезпечення: програма-клієнт та програма-сервер. Протоколи прикладного рівня зорієнтовано на конкретні прикладні завдання.
Транспортний рівень
Протоколи транспортного рівня TCP/IP надають транспортні послуги прикладним процесам. Основними протоколами транспортного рівня TCP/IP є протокол керування передачею TCP (Transmission Control Protocol) і протокол користувальницьких дейтаграм UDP (User Datagram Protocol). Транспортні послуги цих протоколів суттєво відрізняються.
Мережевий рівень
Протоколи мережевого рівня TCP/IP забезпечують взаємодію мереж різної архітектури тощо. Основним протоколом мережного рівня технології TCP/IP є міжмережевий протокол IP та його допоміжні протоколи: адресний протокол ARP; реверсний адресний протокол RARP (Reverse ARP); протокол діагностичних повідомлень ICMP (Internet Control Message Protocol), який надсилає повідомлення вузлам мережі про помилки на маршруті, які виникають при передачі пакетів.
Інформаці́йні ресу́рси — документи і масиви документів в інформаційних системах. Розрізняють інформаційні ресурси державні та недержавні.
Інформаційний ресурс — сукупність документів у інформаційних системах
Види інформаційних ресурсів:
- Новинні стрічки (online-новини).
- Підписки на електронні копії періодичних видань. Деякі газети і журнали випускають свої повні електронні копії і надають до них доступ.
- Доступ до електронних архівів і баз даних, що містить інформацію з найрізноманітніших питань.
- Аналітичні звіти і дослідження. Замість того, щоб надавати клієнту доступ до баз даних, компанія може сама, за замовленням клієнта, провести аналіз зберігаються в базі матеріалів та підготувати для клієнта звіт по його питанню.
Адреса IP — це ідентифікатор мережевого рівня, який використовується для адресації комп'ютерів чи пристроїв у мережах, які побудовані з використанням протоколу TCP/IP (наприклад Інтернет). У мережі Інтернет потрібна глобальна унікальність адреси, у разі роботи в локальній мережі потрібна унікальність адреси в межах мережі.
Адресу ІР називають статичною (постійною, незмінною), якщо вона задається користувачем у налаштуваннях пристрою, або якщо надається автоматично за підімкнення пристрою до мережі і не може бути присвоєна іншому пристрою.
Адресу ІР називають динамічною (непостійною, змінною), якщо вона надається автоматично за підімкнення пристрою до мережі і використовується протягом обмеженого проміжку часу, зазначеного в службі, яка надала адресу IP(DHCP).
Динамічні адреси IP також бувають віртуальними. Обслуговування уявної адреси IP проводиться за технологією NAT: користувачам надається можливість безперешкодно отримувати інформацію з мережі Інтернет, при цьому втрачається усіляка можливість іншого доступу до комп'ютера з мережі, так наприклад, комп'ютер з такою адресою IP не може використовуватися як веб-сервер. Не уявні адреси ІР називають реальними, прямими, зовнішніми, громадськими або публічними, «білими», усі такі адреси IP є статичними.
Залежно від розмірів мережі кількість адрес може бути більшою або меншою. Для різних потреб існує кілька класів мереж, від яких залежить максимальна кількість адрес для хостів.
- Class A
включає мережі з 1.0.0.0 до 127.0.0.0. Номер мережі знаходиться у першому октеті. Це забезпечує 24-ох розрядну частину для позначення хостів. Дозволяє використання приблизно 16 мільйонів хостів у мережі.
- Class B
вміщає мережі з 128.0.0.0 по 191.255.0.0; номер мережі знаходиться у перших двох октетах. Нараховує 16320 мереж з 65024 хостами у кожній.
- Class C
діапазон мереж від 192.0.0.0 по 223.255.255.0; номер мережі — три перших октети. Нараховує близько 2 мільйонів мереж з 254 хостами у кожній.
- Class D, E, та F
адреси, які налічують діапазон з 224.0.0.0 по 254.0.0.0 є або дослідними, або збережені для використання у майбутньому і не описують будь-якої мережі.
IPv4— четверта версія IP протоколу, перша версія широкого вжитку. IPv4? описаний в RFC 791 (вересень 1981 року), замінив RFC 760 (січень 1980 року). IPv4 використовує 32-бітові адреси, що обмежують адресний простір 4294967296 можливими унікальними адресами. Зручною формою запису адреси IP (IPv4) є запис у вигляді чотирьох десяткових чисел значенням від 0 до 255, розділених крапками, наприклад, 192.168.0.1.
IPv6 — нова версія протоколу IP, покликана вирішити проблеми, з якими зіткнулася попередня версія (IPv4) при її використанні в Інтернеті, за рахунок використання довжини адреси 128 біт замість 32. Адреси розділяються двокрапками . Велика кількість нульових груп може бути пропущено за допомогою подвійної двокрапки. Такий пропуск може бути єдиним в адресі.
У протоколі IP існує кілька угод про особливі інтерпретації адрес IP: якщо усі двійкові розряди адреси IP рівні 1, то пакет з такою адресою призначення має розсилатися усім вузлам, які знаходяться у тій же мережі, де й джерело цього пакета. Таке розсилання називається обмеженим широкомовним повідомленням . Якщо у полі номера вузла призначення стоять лише одиниці, то пакет, з такою адресою, розсилається усім вузлам мережі з заданим номером мережі. Таке розсилання називається широкомовним повідомленням .
До́менна систе́ма іме́н — ієрархічна розподілена система перетворення імені хоста (комп'ютера або іншого мережевого пристрою) в IP-адресу.
Кожен комп'ютер в Інтернеті має свою власну унікальну адресу — число, яке складається з чотирьох байтів. Оскільки запам'ятовування десятків чи навіть сотень номерів — не надто приємна процедура, то всі (чи майже всі) машини мають імена, запам'ятати які (особливо якщо знати правила утворення імен) значно легше.
Уся система імен в Інтернеті — ієрархічна. Це зроблено для того, щоб не підтримувати одне централізоване джерело, а роздати владу на місця.
Існує три основні типи серверів DNS, які відрізняються покладеними на них завданнями:
- основний сервер DNS;
- резервний (вторинний) сервер DNS;
- кешуючий сервер DNS.
- DNS-сервер — програма, призначена для відповідей на DNS-запити за відповідним протоколом. Також DNS-сервером можуть називати хост, на якому запущено відповідну програму.
- DNS-клієнт (від англ. Domain Name System-client — доменних імен система — клієнт) — програма або модуль в програмі, що забезпечує з'єднання із DNS-сервером для визначення IP-адреси по його доменному імені.
-
- DNS-запит (англ. DNS query) — запит від клієнта (або сервера) сервера. Запит може бути рекурсивним або нерекурсивний (див. Рекурсія).
- Система DNS містить ієрархію DNS-серверів, відповідну ієрархії зон. Кожна зона підтримується як мінімум одним авторитетним сервером DNS (від англ. Authoritative — авторитетний), на якому розташована інформація про домен.
